Ми не вдома

Батько вмирає, син дорослішає. А Ворона ніхто так і не вигулював. За вікнами квартири на братиславській вулиці Федакова тече час. Тиха домівка пульсує біг-бітом, конфліктами й питаннями, про які важко говорити й трохи легше... може... писати. Як далеко може бути від кімнати до кімнати? Від чоловіка до хлопця й від хлопця до чоловіка? І як подолати цю дистанцію, коли часу мало й вода піднімається?

Листи, якими обмінювалися сорокавосьмирічний словацький музикант і документаліст Дежо Урсини (1947–1995) та його сімнадцятирічний син Якуб (1977) через коридор своєї квартири після того, як Якуб переїхав до батька, — це спроба жити разом і знайти гармонію у спільному проживанні, не залишитися в боргу один перед одним перед обличчям смертельної хвороби Дежо. З мужністю відкривати особисті й болючі теми обидва письменники сповідаються у своїх страхах, залежностях і надіях, розкривають свою вразливість і здатність ранити, й переживають один в одному власну скінченність і нескінченність.

Постановка театру "Гуса на провязку" переплітає опубліковану під назвою "Привіт, тату — Дорогий Кубо" кореспонденцію з записами Дежо та живими виконаними піснями без приспіву, в яких "братиславський Джон Леннон" неповторним способом декламував тексти, повні буденності, смутку й туги за свободою.