Ми не вдома

Батько вмирає, син дорослішає. А Ворона знову ніхто не вигулював. За вікнами квартири на братиславській вулиці Федакова тече час. Тиха домівка пульсує біг-бітом, конфліктами й питаннями, про які важко говорити й трохи легше... може... писати. Як далеко може бути від кімнати до кімнати? Від чоловіка до хлопця й від хлопця до чоловіка? І як подолати цю відстань, коли часу мало й вода піднімається?

Листи, які сорокавосьмирічний словацький музикант і документаліст Дежо Урсини (1947–1995) та його сімнадцятирічний син Якуб (1977) надсилали один одному через коридор своєї квартири після того, як Якуб переїхав до батька, — це спроба звикнути один до одного й знайти гармонію в їхньому спільному житті, не залишити один одному нічого невисловленого перед обличчям смертельної хвороби Дежо. З мужністю відкриваючи особисті й болючі теми, обидва автори визнаються у своїх страхах, залежностях і надіях, розкривають свою вразливість і здатність ранити, й переживають один в одному власну скінченність і нескінченність.

Кореспонденцію, видану під назвою Привіт, тату – Дорогий Кубо, постановка театру "на провязці" змішує із записами Дежо та з живо виконуваними піснями без приспіву, в яких "братиславський Джон Леннон" невідповідним чином декламував тексти, повні буденності, смутку й туги за свободою.